Соціальні підтримка працівників під час війни
Наша співрозмовниця зараз працює на одній зі станцій Придніпровської магістралі. Сильна особистість із величезним досвідом роботи, вона все професійне життя присвятила залізниці.
«Моє рідне місто – Попасна. Тридцять років пропрацювала на станції. Чоловік, сини, як і більшість мешканців Попасної, – також залізничники. Ми прожили тут усе життя, не виїжджали ні в 14-му, ні в 15-му, хоча в 15 хвилинах від нас була лінія розмежування. І вже 12 березня наш будинок був повністю зруйнований, в нього влучила ракета. П’ятдесят років мого життя зникли за одну секунду…
Через постійні обстріли ми тоді вже жили у друзів, ночували в них у підвалі. І вже практично вирішили виїжджати з Попасної. Коли обстріли були несильними, я ходила додому – у мене там було господарство, курки, собаки. І от 12-го, коли я знову прийшла, то остаточно зрозуміла, що треба їхати. Наш дім ще стояв, але район вже був майже знищений, навкруги горіли будинки… А потім мені подзвонила кума і сказала, що все, нічого в нас більше нема… Так і виїхали, в чому були, в чому в підвалі сиділи. Потрапили під обстріл, було дуже страшно, справжнє пекло…
Ми виїхали 12 березня. А 13-го в наш район зайшли росіяни. Друзі ледь встигли виїхати, а кума залишилась через хвору матір. І потім прислала мені фотографії того, що лишилось від будинку. Нічого не лишилось… Я все життя в цьому домі прожила, облаштовувала його, будувала…
Мені 50 років, чоловіку 59. І в один момент ми втратили все.
Приїхали в Бахмут, були там два тижні, все сподівались, що скоро повернемось… Потім переїхали в Дніпро. Сюди приїхали вдев’ятьох, всією родиною: ми з чоловіком, сини, невістка з батьками. Так і живемо разом.
Я місяць сиділа, намагалася усвідомити, що сталося… Але треба було якось жити далі. Тут, у Дніпрі, прийшла у відділ кадрів, і мені запропонували роботу. Чоловік і сини також тепер працюють на залізниці в Дніпрі. Я вдячна і за можливість працювати за фахом, і за цю допомогу. Мені її запропонувала голова профкому нашої станції. Зрозуміло, що ці кошти не покриють нам втрачене. І що таких, як я, зараз пів країни. Але зараз я хоча б можу придбати найнеобхідніше. Бо наші речі досі пахнуть димом від буржуйки, якою обігрівалися у підвалі під час обстрілів.
Я не можу повірити, що таке можливо в наш час, що все це насправді відбувається. І знаєте, після того, що ми пережили, ми просто зобов’язані жити ще сто років».